Ніколи не любила осінь...
Страшенно не любила... За холодні дощі, сум, голі віти дерев... Мені, як і багатьом, зуміли нав'язати, що восени треба депресії. По-іншому ніяк. А я вірила).
Тим не менше вона мене надихала... Скільки разів я її згадувала у своїй підлітково-депресивній писанині...
От наприклад (уривки):
"...Вона любила дощ. Так. Шалено любила дощ. Проте ненавиділа осінь. Стару, дурну осінь, яка постійно її мучила. Вона тікала від неї і не мала куди сховатися..."
Чи хоча б:
"Осінь досить вкрала все що мала розлюбила вбила
Спокій пам’ятаю кроки ти тікаєш спати мовчати
Зорі назавжди прозорі мрії і думки навпаки
Страта може ще зіграти в пекло тепло йти
Роки не збрехати доки скільки до мети"
Не знаю чому всім обов'язково треба було ходити сумними... І я ходила...
Восени не хотілося жити по-справжньому... Все чекалося якоїсь події,дати, відправної точки. Сіре таке існування у густому осінньому повітрі…
Але вчора, гуляючи містом, я побачила зовсім інше, ніж звикла бачити… Високе небо із хмарами схожими на солодку вату. Бабульки на лавочці у сквері, які збиралися "додому поїсти, а потім на Кличка дивитися, ну і до "Кармеліти" вспіти…") Купа веселих компаній, що валялися в листі перед фотоапаратами… Здивовані обличчя людей, які спостерігали за нашим першим годуванням на вуличці..:)
І я зрозуміла, що тепер все зовсім інакше…
Ти прийшов у наше життя на третій день осені. Восени я вперше відчула твій запах. Вперше заглянула в твої маленькі оченята. Восени ти вперше посміхнувся мені. Вперше впізнав мене…
Восени я стала мамою. Восени у моєму житті з’явився син.
Повертаючись додому і шаркаючи ногами по сухому кленовому листі, я зрозуміла, що це найособливіша осінь в моєму житті. Наша перша осінь. І захотілося посміхнутися…
Немає коментарів:
Дописати коментар