І таааак... Барабанний дріб....
Дописую нарешті розповідь про мої чудо-пологи:) Я думала, що ніколи не забуду подробиць цього чарівного процесу, але як виявилося, деталі дуже легко губляться, тому посилено згадую..))
"Збиратися в родзал" - це гучно сказано... На той час я була в такому стані, що здатна була лише стояти в позі букви "З" навиворіт і криво посміхатися у перервах між криками на мого бідного Олежика...))) Чесно, не пам'ятаю в якій годині це все відбувалося. Судячи з фоток, то близько 20-ої…
Прийшла санітарка, допомогла зібрати речі, сама взяла всі наші пакети і провела до місця призначення.
Родзал, оформлений у кращих традиціях радянського будівництва (включаючи мармурову підлогу:)) і низьку температуру, зустрів нас дещо похмуро … Щоправда потім привезли 2 обігрівачі і останній пункт став неактуальним)
Я відразу попросилася на фітбол:). Ах яке це щастя… З першого разу сісти правильно не вдалося, і акушерка мене жартівливо присоромила, що я задом наперед. Врешті-решт бойову позицію я зайняла (так, щоб можна було триматися за бильце ліжка).
Перейми ми втрьох переносили гідно). Акушерка Свєта, надзвичайно приємна і мила, весь час сиділа біля нас в куточку:). Я стрибала собі на кульці, час-від-часу просила Олежика помасажувати спинку і дуже злилася, коли він робив не так, як мені хотілося))). Весь час ми жартували, я розказувала Свєті про Світ мам. Почали навіть "Теорію брехні дивитися"))))). Олег із Свєтою кілька разів попили каву..)
Акушерка попросила мене видавати хоч якісь звуки, під час переймів, щоб вона могла визначити періодичність. Та будь ласка, я почала собі співати.) "Оммммм" і "Ууууу" – лідери хіт параду.
Між переймами в мене було 30 секунд, щоб дріманути лобом на холодному металевому бильці ліжка, або ж відкинутися назад, на колінця коханому. Це був просто кайф…)
Як тільки я відчувала посилення болю, відразу починала говорити із синочком. Казала як ми його любимо і чекаємо, який він молодець, що треба ще трошечки потерпіти і ми побачимося… І відразу ж ставало легше.
Час від часу забігала моя лікарка, і слухала животик. А я все думала, що не стерла свій прозорий лак із нігтів, і буду зустрічати масіка із облупленим манікюром:)))))))
Наступив момент, коли вміст мого голодного шлунка попросився на волю. Світлана Іванівна сказала, що це суперово, бо значить шийка швидко розкривається.
Останні години я перебувала у якомусь неймовірному стані… Я ніколи не відчувала нірвани, але думаю, що це була вона… Така легкість, радість… Думками я була десь далеко.
Між тим, я встигла перепробувати практично всі девайси родзалу (крім шведської стінки). Щоб було що дітям розказати:)))). М’яч, ліжко, стільчик для вертикальних пологів, коврик на підлозі…) Просилась в душ, але потім передумала йти. І дарма..(
Потім настала веселуха:)). В нашому пологовому не практикують передродові процедури. І це мене тішило до пори до часу. На піку переймів мені страшно захотілося в туалет і клізму)))). Це були не потуги (потуги були потім:)), але мені не повірили((.
Акушерка на пару із вагітною лікаркою повзали по підлозі, намагаючись роздивитися що там і як. Тут я почула щось таке страшне: "Родова пухлина". Не уявляла що це означає, але мене відволікали і заспокоювали. В голові малювалися страшні картини… (Вже потім пояснили, що голівка малечі почала не прямо йти по родових шляхах, а під кутом. Це спричинило деформацію).
І поки я намагалася боротися із природними позивами, лікарка таки вирішила, що мене тужить. Розкриття 7 пальців. Світлана Іванівна вирішила допомогти шийці розкритися. Ці моменти згадую із мурашками по шкірі. Єдиний поганий спогад із пологів. Після чергового "жесту допомоги", я, думаючи, що так буде і далі, в пориві попросила епідуралку. СІ переглянулася із акушеркою, і запитала мене: точно? А я відповіла: "Яка епідуралка, ви що? Не слухайте мене!!"))) І всі дружно посміялися)))).
Я була втомлена, але нарешті почалися потуги. Мене запитали де і як я хочу народжувати (із варіантів - всі девайси, які я спробувала). Я вибрала ліжечко. Яке ж воно мені було м’яке і зручне..:)) На очах його переформували, прикрутили кілька детальок. Вертикальні пологи. Значить:).
Не знаю чи таке буває, але так мені згадується, що потуги були в мене 40 хвилин.) Потім дозволили тужитися. За одну 3 рази потужитися, правильно?:) Мені не вказували що коли і як робити. Підбадьорювали, казали, що якщо не виходить, то можна і 2… Олежик стояв поруч і постійно казав, що любить мене і що ще трошки.
Я старалась зі всіх сил! В процесі довелося трохи покричати (на видиху). Сказали, що можна почіпати голівку. Я тут працюю блін, а вони таке… Почіпала:). От ти який, волохатенький, синку. На наступній знову казали почіпати. Олег обидва рази не втрачав нагоди, а я не витримала)). Кажу: "Дайте народити, а тоді всі чіпати будемо.)"
Але потім стало не до сміху. Я дивилась на лікарів, і бачила на їх обличчях тривогу. Мені було так страшно… Я питала чи все добре, а вони мовчали. Тільки хмурилися все більше.
Питаю: "Різати будете?". Мені кажуть ні. А я кричу: «Ріжте, тільки швидше, щоб тільки з сином було все добре…"Я ніколи в житті так ні за що не боялася. Була готова на все. СІ сказала, що 3 потуги голівка стоїть і через кілька секунд я відчула різкий біль. Ще один не надто приємний момент моїх чудо пологів. Епізіотомія 1,5см.
Ще 3 потуги і я бачу Його… Але мені не кладуть його на живіт. Сказали, що води зелені треба відсмоктати, поки не закричить. А моє сонечко народився і захотів привітатися. Закричав, значить зразу… Швидко ріжуть пуповину і відносять убік. Ще кілька найстрашніших безкінечних секунд…
Пройшло менше хвилини і на мене поклали моє рожеве жабенятко. Натягнули на нього шапку і шкарпетки, і накрили нас ковдрою… Я не вірила своєму щастю… Хотілося плакати і сміятися водночас. Чоловік бігав з фотоапаратом…)))
Синок відразу поповз вгору по мені (він мабуть поцілувати мене хотів, але не дали) і закричав своє перше: "Ма-ма", ну і далі "Ма-ма-ма…":)
Як виявилося потім, в крапельницю із фізрозчином, яку мені поставили на всякий випадок, таки бахнули 2 ампули окситоцину. Я не відслідкувала, але головне, що все так добре закінчилося. Ще 2 ампули мені шлопнули в ногу, і плацента вийшла на останній "нормальній" хвилині:).
Біднесенький Даня натерпівся за пологи. Йому мабуть було дуже боляче, бо він плакав і пів години мені не дозволяли давати йому грудь. (Та він і сам не міг справитися). Йому навіть поставили свічку парацетамолу((.
І тільки коли я почула жадібне чмокання і наш синочок по-чоловічому серйозно взявся до трапези, прийшло остаточне усвідомлення того, що вже все відбулося…
О 2:10 ночі 3 вересня 2010 року в нашому житті стало трошки більше щастя… Рівно на 55см і 3820г.
Ніщо не може зрівнятися із тими емоціями, які я відчула під час наших диво-пологів. Боляче було тільки тоді, коли в природній хід, влізли лікарі, але що ж тут поробиш... Швидкий шлях до щастя легким не буває:)….
Немає коментарів:
Дописати коментар