Саме так думала я сидячи в чоловіка в офісі ще якусь годину тому... Не розумію чому, але він постійно сидить на роботі допізна. Вчора, до прикладу, прийшов о 1 ночі...( У мене в голові не вкладається чому так. Він пояснює це тим, що не може зосередитись над роботою вдома. Але скільки ж можна працювати?! Кожного дня він просить, щоб я зайшла до нього. Мені не важко принести йому обід. Але чому у нас немає вихідних, і сімейні прогулянки обмежуються зустрічами мене по дорозі до офісу... Може я якась не така??((
Годину тому черговий раз почалась розмова про те, що "пора би раніше приходити додому і взагалі надворі темно і я сама боюся йти, бо точно заблукаю..." Не вдаючись в деталі скажу, що закінчилось все тим, що я в сльозах сама пішла геть. Невже не зрозуміло, що мені хочеться бути слабкою поруч з ним, що мені хочеться разом прогулятися перед сном і взагалі, що ніяке таксі не замінить відчуття захищеності поряд з коханим...
Іду я знач, така заплакана, ображена життям і чоловіком, і думаю... Ну всьо... Це я страшна, це все ті 7 кілограмів і всьо такоє..)
Позаду себе чую:
- Дєвушка, а можна з вами познайомитися?..
мовчу:). Те що позаду підходить ближче і вже дивлячись на мене повторює:
- Дєвушка, можна з вами познайомитися?!
Розглядаю співрозмовника)))). Симпатичний такий чоловічок, в костюмчку, при повній бойовій готовності... Кажу:
- Ні!
- А чому?...
І тут я сама від себе не чекаючи:
- Бо знайомитися з вагітною, одруженою жінкою непристойно!!!!
Сама ледь не впала від себе..)))) Бачили б ви обличчя цього нещасного..))))
Іду далі, думаю, ну раз 7 кілограмів і заплакане обличчя не шкодять моїй красоті)))), то можна жити далі... :)
І тут на зустріч іде пара. Ненароком чую уривок з їх розмови:
- Вася, ну як ти не панімаєш??? Перший триместр - це перші три місяці, другий триместр - це другі три, а третій ...
Іду, посміхаюсь сама до себе..))
Так мій настрій було безнадійно врятовано).
Всьо)
Немає коментарів:
Дописати коментар